У здивуванні знов стою німому

 У здивуванні знов стою німому:

Чи все то сон, чи справді наяву?

...З гілок вишневих — дивних космодромів —

Бруньки злітають листям в синяву.

Бруньки злітають листям і суцвіттям,

І бродить вітер садом навмання...

...Про весни думаю.

І думи верховіттям

Збивають з неба сонце пізнання.

І сонцем тим забризканий, облитий,

Позбавлений і спокою, і сну,

Бажаю,

прагну,

хочу я відкрити

Свою, ніким не бачену весну.

Щоб з нею йти крізь осені і зими,

Щоб в ній свою весняність зберегти.

Свою весну — тривожну, незбориму,

Де теплоти — на всі-усі світи.

Свою весну, замріяну, нехитру,

В усмішці, в слові, в помасі руки.

Де б в синій гриві здибленого вітру

Заплутувались білі пелюстки.

Де все було б: і цвіт, і проростання,

І перший грім, і радість, і любов.

...Щоб перед нею стати в здивуванні

І думати про неї знов і знов...

Грицько Чубай