Charlie Kaufman: Screenwriters Lecture

…Замість того, аби вдавати ніби я експерт або зображати з себе ексцентричного лектора, я просто одразу скажу: я нічого не знаю. Це та річ, яка характеризує мою писанину: я завжди починаю саме з цього усвідомлення, а згодом постійно собі про це нагадую. Я вважаю, ми намагаємось бути професіоналами, тому що ми боїмося.

Нам не хочеться почуватися дурнями або нікчемами. Ми хочемо влади, бо влада – це найкраще прикриття.

Я дивно почуваюсь, коли називаю себе письменником або сценаристом. Звісно, я це роблю, коли треба – заповнюючи податкову декларацію – але я почуваюсь як брехун, навіть якщо формально це правда. Я заробляю на життя сценаріями, але це не я насправді. Коли я був молодий, мені справді хотілося мати оцей ярлик, бути «кимось». Я хотів бути письменником. Був такий фільм «Серпіко». В ньому Аль Пачіно грає поліцейського, який зустрічається з художницею. Одна зі сцен – це богемна вечірка, де зібрався творчий люд. І от вони кажуть: «Я художник, але працюю в ресторані», «Як акторка, але працюю в офісі»… І так триває далі, аж поки Аль Пачіно не каже: «А я – коп, і працюю в поліцейському відділку». Тобто складається враження, що якщо ти хочеш представитись кимось іншим, але не маєш на це підстав, то це повна маячня. Раніше я не хотів себе називати, але водночас робив це. Я думаю, в той час це було необхідно. Але зараз це неважливо.

Я усвідомив одну річ: це все не є моєю справжньою сутністю.

Здається, Томас Манн сказав чудову штуку: «Письменник – це той, для кого писання важче, ніж для будь-кого іншого». Якщо ти берешся за щось серйозно, то це як боротьба. Цікаво, що я і з цією лекцією боровся довгий час. Я казав організаторам, що напишу її ще багато місяців назад. Я сідав за стіл і не знав, що робити. Дуже схоже на те, як я пишу сценарії.
Думаю, я хотів написати щось щире і водночас корисне. Взагалі-то це складно, крім того все ускладнювалось моїм бажанням вам сподобатись. Я мріяв, що в кінці лекції люди казатимуть «Крутий виступ!» або «Він не просто кльовий сценарист, ще й просто неймовірний чувак! Я скільки усього дізнався сьогодні, він справді все це розтлумачив». Хоча я знаю, що ця потреба у схваленні існує, проте мені важко її позбутись, або ж усвідомити, коли вона виникає. Ніхто не хоче вийти на сцену і осоромитись, це ніби нічний жах, що повторюється.

Я також знаю, що ви хочете розваг, тож моє рішення бути щирим замість того аби розважати – трохи егоїстичне.

Я опинився «між двох вогнів» моїх бажань, і саме такими насправді є персонажі і те, як вони чинять у реальному житті. Люди в реальності, персонажі в кіно.
Я обдумав багато різних версій, яким може бути це вечір. Деякі з них абсолютно божевільні. Я навіть хотів зробити виставу, Тріша (організаторка лекції) не дасть збрехати. Вони були в такому захваті, що я раптом подумав «Чорт, тепер я мушу грати виставу!», бо ж мені хотілося подобатись людям. Але зрештою я твердо вирішив, що не буду співати-танцювати, а прийду сюди і буду з вами чесним. Я нічого конкретного не планував, тому страшенно хвилювався. Зараз в мене є кілька нотаток, і, чесно, я не знаю, ця промова триватиме 5 хвилин чи 3 години.

Так я працюю. Це потреба бути лишатись тут і зараз, в конкретному моменті. Тож я подумав, було би добре почати саме з цього. Бо якби я писав сценарій про цю подію, то спершу довго би думав про те, чим є ця подія, як почувається спікер, як це сприймає аудиторія: і як група – бо це організм, – і як окремі слухачі.

Цей вступ – моя можливість відчути, що я таки це зробив, прийшов сюди.

Тут я звичайна людина у незручних обставинах. Важливо відчути себе вільним, аби добре робити свою роботу.

Нещодавно я знайшов цитату: “Ми не розмовляємо, ми перекидаємось фактами і теоріями, котрих ми набрались, поверхово читаючи газети, журнали і дайджести“. Це написав Генрі Міллер у 1945, але це й досі актуально. Світ уже тривалий час розвивається в цьому напрямку. Люди по всьому світу витрачають купу часу на розваги: фільми, телешоу, газети, відео з YouTube та інтернет. Було би дивно вірити, що все це не змінює нашу свідомість.

Так само дивно вірити в те, що всі ці масові розваги та маніпуляції не вигідні їхнім творцям. Люди зголодніли. Вони цього можуть не помічати, бо їх годують сміттям масового виробництва. Обгортка яскрава і гучна, але все це вироблено на тих самих фабриках, що й печиво Pop-Tarts і iPad, людьми, котрі сидять і думають: “Як зробити так, щоб люди купували більше?”. Вони добре роблять свою роботу. Світ на цьому стоїть зараз. Політики і урядовці теж на цьому стоять, і корпорації також.

На цьому будуються і міжособистісні стосунки. Ми голодні, ми вбиваємо і ненавидимо одне одного, називаємо брехунами і негідниками, тому що все довкола перетворилось на бізнес.

Ми хочемо перемогти, тому що ми самотні, порожні, налякані. Ми віримо, що перемога змінить все. Але це не перемога.

Що можна зробити? Скажи, хто ти є. Направду – скажи це у своєму житті й у своїй роботі. Скажи це, комусь, хто загубився, хто ще не народився, хто народиться за 500 років.Твої тексти будуть записом твого часу. Але значно важливіше – якщо ти будеш чесним з собою, ти допоможеш людині бути трішки менш самотньою, бо людина впізнає себе у тобі і це дасть їй надію. Я продовжую досліджувати цю особливість, вона має величезне значення для мене.

Подаруй щось світу, перш ніж продавати щось світу.

Не вір, що нинішні правила життя — це нормальний стан речей, і що продаж — те, що мусять робити всі. Це не так.

Ось цитата Едварда Каммінгса: “Бути собою у світі, який цілодобово прагне зробити з тебе когось іншого — означає вести найважчу боротьбу, на яку здатна людина. Ніколи не припиняйте боротись”. Ви потрібні світу. Йому не потрібні ті, хто приходить на вечірку, заздалегідь прочитавши книгу про те, як справити добре враження. Такі книги є, вони заманливі, проте остерігайтесь цієї пастки. Цей світ потребує тебе, щирого, доброзичливого, який визнає, що чогось не знає.

Вперше як сценарист я працював над серіалом Get a life з Крісом Елліотом в головній ролі. Серіал в основному тримався на своїх творцях: Крісі Елліоту та Адаму Резніку. До цього вони разом працювали над “Шоу Девіда Леттермана” і персонаж Кріса з’явився ще там. Тому кращі сценарії писав Адам Резнік, а наша обота полягала в тому, аби копіювати його манеру.

Я був незадоволений результатами, аж доки не зрозумів, що нічого не вийде, якщо буду мавпувати. Звісно, я міг написати щось дуже схоже, але ніколи — краще, ніж Адам. Пародист Рич Літтл не може показати Джонні Карсона краще, ніж сам Джонні Карсон.

Я вирішив не здаватись і знайти справу, де б я був самим собою. Зробити себе. Це нелегко, але вкрай важливо. Це складно, бо на шляху багато перепон, серед яких найголовніша — це твоє глибоке переконання, що ти нікому не цікавий. А оскільки переконати себе у протилежному навряд чи вдасться — то варто просто викинути ці думки з голови. Думайте так: “Можливо, я й справді нікому не цікавий, але я сам — це єдине, що я можу запропонувати, а мені таки хочеться щось запропонувати.

Пропонуючи себе справжнього, я роблю величезну послугу світу, тому що таке трапляється рідко і дійсно приносить користь”.

Час минає, речі змінюються. Я змінююсь, світ змінюється, і змінюється його ставлення до мене. Я старію, помиляюсь, досягаю успіху, гублюсь. Інколи настає тиша. Спогади про те, яким був, не полишають мене, вони мучають і збивають з пантелику. Передчуття того, яким я можу бути, пригнічує мене, сповнює надією, лякає і бентежить. Тож я стою на цьому перехресті, завжди збентежений, задумливий, пригнічений, злий, в очікуванні. То обертаюсь назад, то дивлюсь вперед.

Якщо вирішу рухатись далі, то рано чи пізно опинюсь на новому перехресті. Тому лишається — сам рух. Сценарій — це рух. Він пишеться в часі, презентує певний проміжок часу. Він робиться у часі і переглядається у часі. Це кіно (movie), воно “рухається” (it moves). “Це дві години, викреслені з життя” – так кажу люди про невдалий фільм. Але будь-які дві години – це дві години, які більше не повернеш. Ти не можеш відкласти їх про запас. І ось ми тут, проводимо разом час, тому що якось його треба провести. Я хочу використати час якось інакше: не намагатись вам сподобатись, не маніпулювати вами, не використовувати магію світла, звуку та думок, аби переконати вас, ці дві години минули не дарма.

Цей старий метод знайомий мені, але я хочу копнути глибше, бо прагну бути корисним. Цей метод — розмальовування душевної рани яскравими фарбами. Це така собі спритність рук, відволікання.

Аби змінити шаблон, дозвольте собі оголити цю рану. Я рухаюсь наосліп, я не знаю, де вона, але здогадуюсь: рана — стара і болюча; це діра в моєму житті.

Її складно пізнати або описати словами. Я впевнений, у вас теж є рана. Я також знаю, що вона є і особисто вашою, і спільною. Вона не цікава нікому, окрім вас, але її необхідно ховати і захищати. Це річ, яка робить вас слабким і жалюгідним. Через неї ви стаєте негідним кохання. Це таємниця навіть для вас самих. Але це річ, яка хоче жити.

Саме з неї народжується ваше мистецтво, чи-то картина, танець, філософський трактат, сценарій. Якщо цього не визнати, то коли-небудь ви підніметесь на цю сцену і розкажете про сценарний бізнес. Ви розкажете, що, як сценарист, ви — усього лише гвинтик у бізнес-машини, ви скажете, що це не мистецтво. Ви скажете: “Ось який вигляд має сценарій”. Ви обговорюватимете, як зробити персонажа привабливішим, а касові збори — більшими. Ось що ви зробите і таким ви станете, а я після вашої лекції відчую жаль, самотність і безнадію. Я попрошу повернути мої дві години назад. Я зроблю це, аби показати мою неприязнь до вас.

Я скажу, що ви — марна трата часу. Це буде жорстко з мого боку, і вам буде боляче. Ви пропустите це мимо вух або візьмете до відома, але в будь-якому разі ви почуєте, і це вплине на вас. Тож ви подумаєте про те, що наступного разу сподобатись мені більше. І ваша рана таким чином сховається ще глибше. Або ж ви подумаєте, що люди злі й жорстокі, і що вам треба стати товстошкірим і рухати свої ідеї далі. Але й і в цьому випадку ваша рана сховається глибше.

Впевнений, ви знаєте, є такий вид гриба — Ophiocordyceps unilateralis. Він заражає мозок мурашок-шашелю і перетворює їх на зомбі-рабів. Заражені мурашки заповзають під лист і помирають, перетворюючись на їжу для гриба.

У мертвій комасі ці грибкові спори вибухають і дощем падають на інших комах. Це, до речі, дуже дієва штука. Існують скам’янілості, котрі доводять, що так відбувалось ще 48 мільйонів років тому. Найбільше мене вражає те, як мураха починає бездумно діяти проти власних інтересів та інтересів свого виду, стаючи інструментом гриба. Думаю, схожа система працює і в нашій культурі.

Коли я почав працювати на ТБ, мені не потрібен був курс “Я написати півгодинну комедію”.

Я знав, що робити, адже я виріс на телесеріалах. Я розумів їхній ритм, рівень гумору і персонажів. І, звісно, все це працювало на увічнення все тої ж культури споживацтва, що виховала мене і змушувала мене хотіти стати її частиною. Я був зомбі.

Це величезна проблема, адже кіноіндустрія — це той самий бізнес, що й політика та корпорації. Її суть — продаж  чогось, що важливе їм, замасковане під щось важливе для вас. І так повсюдно. Навряд чи такі відносини можна назвати симбіозом: мураха не отримує вигоди, допомагаючи грибу. Так що на місці цього мурашки я би хотів в першу чергу усвідомити свою мурашину суть, замість того щоб бездумно розкидати спори свого господаря.

Найкращий шлях почати боротьбу з системою навіювання — це зосередитись на намірах. Я не погоджуюсь із фразою “Благими намірами вимощена дорога в пекло”. Мені здається, наміри — якраз найважливіше. Мої наміри змінються, ускладнюються і часто протирічать одне одному. Але якщо я їх усвідомлюю їхню природу і їхню непостійність, то в мене з’являється шанс дати щось справжнє і щире цьому світу, а це — моя мета. Моя особиста клятва Гіппократа — не нашкодити.

Мені боляче думати про те зло, яке може вчинити людина зі сфери медіа, котра має нечисті наміри. Я не хочу бути продавцем і волати “Купіть мене!” або “Подивіться на мене!”. І я не не хочу робити це сьогодні. Моя головна думка — те, що довкола такі ж живі люди, як і ви, що чесність, чуйність і розуміння може змінити погляди на себе, на увесь світ і на наше місце у ньому.

Ми не пасивні глядачі цієї великої складної гри. І не мусимо ними бути.

Ми можемо сказати, хто ми є, ми можемо відстоювати своє право на існування, ми можемо промовити вголос усім  шахраям і аферистам, людям, які не мають жалю, обманюючи нас — сказати про те, ким ми є насправді і про що думаємо. Тоді й інші люди почуватимуться не так самотньо.

Гарольд Пінтер сказав: “Життя письменника – це завжди вразливість, майже оголеність. Його не варто шкодувати, письменник сам зробив свій вибір. Але він і справді відкритий усім вітрам, деколи крижаним. Він сам по собі, на маргінесі, в нього нема ані притулку, ані захисту, аж доки не починає брехати. Тоді він будує собі власний захисний бар’єр і згодом, можливо, стає політиком”.
Дивно бути людиною. Доводиться постійно задумуватись про різні речі, ставити питання. Ми в привілейованому становищі у цьому світі. І я ніколи не проміняю його на відчуття впевненості, тому що самовпевненість губить цікавість.

Є одна річ, яку я точно знаю: якщо ти в чомусь абсолютно переконаний – ти помиляєшся.

Звісно, це парадокс: як можливо знати, що нічого не знаєш? Але це всього лише теорія. І я чекаю, доки її спростують. Наступна цитата теж Гарольда Пінтера (мені подобається Гарольд Пінтер): “В драматичному мистецтві не існує однієї істини, їх завжди багато. Ці істини постійно змінюються, відштовхуються, віддзеркалюються, ігнорують, дражняться і засліпляють одна одну. Інколи ти відчуваєш, що істина ось, у твоїй руці, але вона вислизає крізь пальці і зникає”.
Маніфест – цінна річ. Це чиїсь переконання, як потрібно себе поводити. Це дає тобі точку відліку, коли ти починаєш ставити питання “Чому?”. Такою точкою може стати і будь який психологічне або емоційне осяяння, яке ви пережили, спостерігали або про яке прочитали.
Вважати, що всьому є пояснення – помилка. Однозначне трактування завжди брехливе, навіть якщо формально правильне. Все ефемерне, все постійно змінюється.

Мислення поза однозначними висновками винагородить вас повноціннішим і милосерднішим поглядом на світ. Це те, чому я завжди вчусь заново.

Хочу навести ще одну цитату, вона довга, але, на мій погляд, дуже добра. Її автор – Джон Гарві. “Я все більше переконуюсь, що потреба бути правим не має нічого спільного з любов’ю до істини. Але зізнавшись у цьому, людина опиняється наодинці з власною внутрішньою порожнечею. Він розуміє: я зараз не той, ким, як мені здається, мушу бути. Я не знаю, що я відчуваю в глибині душі, але мені потрібно це зрозуміти. Мудрість полягає в тому, щоб не бігти з цього стану і не відволікати себе від нього. Важливо не заповняти цю порожнечу відповідями, які знайшов не ти. Важливо навчитись чекати з цією порожнечею всередині. Бажання заповнити її якомога швидше веде до політичного чи релігійного фанатизму”.
Задумайтесь, як ви реагуєте на мої слова, але мисліть ширше. Чому у вас виникла саме така реакція? Як це пов’язано з вашими бажаннями?

Чи змінилась би ваша реакція, якби я був старшим? Молодшим? Жінкою? Іншої раси? Британцем? (Українцем?)

Як би ваша реакція змінилась, що це говорить про вас і суб’єктивність ваших суджень? А що якби я поводив себе інакше? Був би впевненіший або, навпаки, – боязкий? Мужнішим або жіночнішим? Був би п’яним? Або мало не плакав би?
Уявіть, скільки різних оцінок та інтерпретацій виникає під час кожного спілкування. Подумайте, скільки всього ви вносите в кожну бесіду. Помножте це на всіх людей, котрі в цьому залі. Як все це можна вплести в сюжет фільму?
Складність плюралістичного підходу змушує нас шукати нові рішення, відходячи від конвенційних підходів. У фільмах дуже конкретно описують події та персонажі, але виникають труднощі, коли йдеться про життя внутрішнє. Поза тим, я вважаю кіно чудовим інструментом для цього. Адже кіно має так багато спільного зі снами, які відображають наше внутрішнє життя.

Наш мозок перетворює емоційні стани в кіно.

Ваші сни мають чудові сценарії. Я в цьому переконаний, хоча не знаю нікого з вас. Людські тривоги, кризи, кохання, жалі, розчарування формують яскраві, насичені історії у їхніх снах. Що це таке, те що відкриває творчу свободу у наших снах, якої ми не маємо у звичайному житті?
Я не знаю напевне. Але мені здається, що частково відповідь у тому, що уві сні ми не переймаємось чужою думкою. Це приватна бесіда з самим собою, в якій проявляються ваші тривоги. Якби ми могли такий підхід використовувати в нашій роботі, її результат був би зовсім інший. Так що ж таке сценарій або яким він може бути? Оскільки ми сьогодні говоримо саме про це.
Сценарій – це дослідження, вивчення тих речей, які ви не знаєте, крок у невідоме. У нього завжди є початок, точка відліку. Але все решта – невизначене. Це таємниця навіть для вас самих.

Не існує єдиного сценарного шаблону, його просто не повинно існувати. Варіантів розвитку історій щонайменше стільки ж, скільки й людей, котрі їх пишуть.

Кіноіндустрія, як і будь-який великий бізнес,  тримається на масовому виробництві. Як бізнес модель воно дешевше і ефективніше. Ось тому нас змушують думати, що є певна загальний патерн.
Але я не хочу говорити про цей аспект сценарної майстерності. Я знаю лише те, що сценарій – це просто текст, котрий описує, що відбувається у фільмі. Зрештою, я не зовсім впевнений і в цьому визначенні.
Мені здається, що найбільш захоплююче для сценариста, те, заради чого він працює, – це занурення у середовище, де він досліджує світ, себе і творчі форми. Уявіть, які можливості відкриває поєднання світла, вібрацій і часу. Я вважаю, що ремесло – річ небезпечна.
Я бачив трейлер до фільму. Він був шикарний, але я чомусь дуже засмутився, тож намагався зрозуміти, чому.
Творці фільму представили дуже якісну і професійну роботу, але вийшло все те ж лайно. Кіно, звісно, вийде в прокат, автори зароблять багато грошей, і все так і буде рухатись по колу. Це небезпечно, тому ремесло мусить бути на другому плані в тому, що ти робиш. Є спокуса поставити його на перший план, особливо коли твоя робота – безсенсовна та безглузда. Тоді ти можеш прикритися професіоналізмом. Але мені здається, що у фільмуванні чи інших видах творчості, людина повинна бути готова оголити свою душу, інакше його робота перетвориться на суто маркетинг.
( Чарлі Кауфман читає)

«Спікер стоїть на сцені, він дивитись на глядачів, він не знає, чому він тут. Не певний. Останнім часом йому все важче пояснити, чому він опинився у певному місці. Він знає, що прийшов сюди, щоби прочитати лекцію, і він вирішив для себе, що обов’язково скаже щось вартісне. Але він знає, що це все розсиплеться пилом, щойно придивишся пильніше. Насправді він хоче змінитися сам. Цей виклик долі він прийме, аби перейти на новий рівень щирості.
Щоразу в таких випадках він сподівається, що оновиться. Він знає, якщо буде йти на ризик, то точно стане кимось. Кимось, хто проживає справжнє життя. Піт стікає на брови» –звідки я дізнався про піт? Дивовижно, я написав це тиждень тому. Проте рухаємось далі… – «Пахви теж намокли». – так і є але я вам не покажу. «Він відчуває, як краплі поту скочуються по рукавах на вологі долоні». – взагалі-то мої долоні не вологі. Мені пощастило, це моя єдина частина тіла, яка не потіє. Вони вологі зараз, але тому що я витер лоба.
«Він повинен говорити по темі, в якій вважається експертом, але тема не зрозуміла йому самому до кінця, і він почувається самотнім. На нього тисне вантаж всього його життя: зіпсовані стосунки, дивні зв’язки, безкінечні бажання, що обплітають його немов павутина. Бажання. Він – машина з виробництва бажань, він завжди чогось хоче. Він дивиться на глядачів. Вони не знають, що про нього думати. Навіщо він це розповідає. Він же повинен розповідати про сценарії. Хтось із глядачів радіє, що стає свідком чужої ганьби. Виступаючий знає про це. Він вважає, що передбачив кожну можливу реакцію залу. Йому хочеться сподобатись, хоче, щоб ним захоплювались. Він ненавидить себе за це. Так стається постійно, хоча він збирався чинити сьогодні інакше. Він хоче бути справжнім у цій несправжній ситуації. Але це неможливо. Правда раптом дивиться йому прямо в обличчя, ось він такий, який є. Це справжній він. Ось ця жалюгідна істота, котра потребує підтримки – і є він. І стоїть він тут з тою ж честолюбною метою, що і всі решта: “Подивіться на мене!”. Але його біль – реальний, він повертає його назад, у дитинство. Аж раптом він йде. Він ніколи такого не робив. Він спускається зі сцени. “Люди ж платили гроші за квитки” – думатиме він, йдучи. “Скоро це з’явиться у YouTube. Це кінець. Все моє життя зупинилось у цій точці і вже ніколи не стане інший, бо я вирішив піти. Організатори, певно, відмовляться платити за мій готель. А за літак додому? Це була жахлива помилка. Мабуть, я можу повернутись”– думає він. “Я можу сказати, що мені треба було щось взяти за кулісами”. Він роздивляється довкола, хапає пляшку з водою і повертається на сцену. Він говорить аудиторії, що йому захотілося пити, і вибачається за паузу. Він зображає подив, побачивши, воду на кафедрі, і самопринизливо жартує. Ось таким його знають всі: простим і смішним. Всі сміють над його жартом, і він знову у своїй зоні комфорту, повернення у Фейквілль. Йому соромно, але він мусить це пройти.

Він одягає маску експерта сценарної майстерності і зі скрипом відіграє свою скромну роль. Він зіграв роль, і він нічого не змінив ні в собі, ні у світі. Але глядачі нібито задоволені.

Проте він у відчаї. Він думав про цей вечір впродовж місяців. Значимість цієї лекції збільшилась у його думках до велетенських розмірів. Цієї лекцією він хотів змінити курс. Він би вперше відкрив себе справжнього і нарешті звільнився б. Однак все скінчилось, і все те ж саме. Він повертається в готель і йде в бар. Надія померла».

Нещодавно я прочитав статтю про агресивну поведінку школярів (кпини, приниження). Кожен вважає, що з цим треба боротись. Дехто думає, що це хороша річ, що це частина дорослішання, гартування характеру. Чого я не прочитав у тій статті і що випадає з кола зору дискусії – це те, чому приниження є таким суттєвим елементом в нашій культурі. Приниження дітей дітьми не прийшло нізвідки. Питання про вроджену агресивність лишається відкритим, але це ніяк не впливає на той факт, що суспільство, котре осуджує жорстокість, має більше шансів дати цьому раду.
Наша культура – це маркетинг. Але що таке маркетинг? Спроба змусити людей робити те, що тобі треба. Те, за рахунок чого розвивається наша культура споживацтва. Музика, фільми, книги, картини, наукові дослідження. Я не хочу брати в цьому участь. Я не хочу розповідати вам, як продати сценарій або як написати хіт або підлаштуватись під нинішню систему.

В мені живе надія, що в цьому світі можна жити за іншими правилами, що сміливість та чесність, які ми приносимо світ, слугуватимуть кращим цілям.

Сучасна кіноіндустрія, я маю на увазі мейнстрім, має одну мету – змусити нас купити продукт. Це її єдина мета. Єдина мета. Єдина мета. Ради цієї мети створюється кіно, котре ми відсиджуємо від початку до кінця і яке впливає на нас.
Наші стосунки з владою мінімізовані до такої ж гри. За допомогою обману, хитрощів, агресії, залякування, кандидата стає маркетинговим продуктом.
Я не розумію багато речей. Я не знаю стільки, скільки б хотів знати. Але я людина, і я не хочу бути у грі за «правильних», щоб на мене сприймали як пристойного. Я не хочу грати в цю гру. І жоден з вас не мусить. Навпаки, я спробую не використовувати мій «доступ» до глядацьких страхів, щоби продавати продукт, включаючи себе самого.
Світ сьогодні – це страшна штука. Він завжди таким був. Але щось особливе і гротескне є в нашому часі. Нам слід розуміти, що це не є реальність.

Це вибір, який ми робимо, або дозволяємо іншим людям робити його за нас.

Я щиро сподіваюсь, що моя розповідь буде для вас цікавою і корисною. Я не можу вам розказати, як написати сценарій, тому що те цінне, що ви можете зробити, – справа лише ваших рук. Те, як працюю я, відрізняється від того, як працюєте ви. В цьому і штука будь-якого творчого акут. Я пропоную себе, ви пропонуєте себе, і якщо ви будете щирі та щедрі, я буду зворушений. Ви народились у певному тілі, в певній сім’ї, ситуації, культурі, часі, з особливістю думок –  так само і я. Водночас я відчуваю, як всі ці речі, тягнучи мене в різні сторони, створюють мене.
Я помітив, як схожі наші з батьком реакції. Я знаю, вони закладені на генетичному рівні і передались у спадок, так само, як і йому.  І я почуваюсь дуже самотнім у цій клітці, до того ж мені дуже соромно, адже бачу, що двері клітки відчинені. Але я не можу вийти. Який же я слабкий! Чому я не можу стати сильнішим? Здоровішим? Благороднішим? Компанія кросівок, які я ношу, каже мені, що я можу, і що це залежить від мене. Це ознака великої слабкості, якщо я не можу піду за цим закликом – Justdoit.
І ці компанії стають нашими священниками, психотерапевтами, батьками з твердою рукою та кращими намірами. Компанія кросівок будує потогінні підприємства у третіх країнах світу. Це наш Батько. Не знаю, як вас, але їхні рекламні ролики зворушують мене до сліз.  І це огидно.
Дозвольте собі змінюватись в процесі дослідження, дозвольте своєму сценарію рости і розвиватись, доки ви працюєте над ним. На вас чекає багато відкриттів. Не нехтуйте речами, навіть якщо вони незручні. Не ігноруйте маленькі голоси всередині, щоб все спростити. Не спрощуйте. Не тривожтесь про те, як це виглядає, не тривожтесь про помилки.

Помилка – це медаль за відвагу, яку ви проявили, йдучи на ризик.

Якщо ви не ризикуєте помилитись, то ніколи не зробите нічого нового, ви будете приречені повторювати за собою або за кимось.
Це очікує на вас, якщо боїтесь ризикувати. Не придумуйте систему категорія, котра все спростить, і не працюйте н а результат. Дайте собі час, нехай ідеї перебродять.
Ви все одно думаєте над ними, навіть якщо не усвідомлюєте цього.
Дозвольте своєму підсвідомому взяти гору, і це принесе вам свободу від оціночних суджень. Кожну хвилину кожна людина на землі чогось хоче. Часто – багато різних і цілком протилежних речей. Визнайте це в собі та у своїх персонажах.

Сценаристика – по суті небезпечна річ.

Якщо ви обдумуєте травматичну подію у вашому житті, згадайте свої відчуття тоді. Тепер уявіть, що минув рік. Або те, що ви розповідаєте про нього всоте. Це різні речі. Кілька факторів змінили відчуття. Один з них – часова перспектива. Більшість вважає, що на віддаленість у часі – корисна річ для сюжету. Можна розгледіти «арку героя», мораль історії, контекст. Але проблема в тому, що перспектива викривляє історію. Це лише реконструкція смислів, які змінюються до невпізнаваності.
Інший фактор у сценаристиці – процес адаптування для глядачів. Ти розумієш, яка частина історії працює, яку треба прикрасити, яку – викреслити. Це моделювання. Мета твоєї розповіді – розважити, завоювати симпатії. Це правильно у стосунку і до історій, розказаних за обіднім столом, і до кіноісторій.

Не слухайте тих, хто буде вас вчити, якою повинна бути історія, з яких частин її складати і в якій формі писати.

Поекспериментуйте і напишіть анти-історію. Так чи інакше це все одно буде історія, але у вас з’явиться шанс створити щось нове. Наш мозок постійно вигадує історії. Це для нас так само природній процес як і дихання. Ми інакше не можемо. Звільни себе – а заодно і всіх нас. Надто конкретні задачі обмежують тебе і твою роботу. Тому просто йди туди, куди веде тебе сюжет. Якщо ви хочете придумати історію про бездомних, і в кінці відкрити їхню гуманність, певно, ви створите щось ілюстративне і повчальне.
Але якщо ви скажете: «Нема таких слів, аби висловити той жаль, що я відчуваю, але я готовий пірнути в нього і подивитись, що з цього вийде» – то утвориться щось справжнє.
Але для початку викиньте з голови всі упередження щодо «справжності». Це не означає, що ви напишите сценарій на мільйон доларів або всі критики одразу вас полюблять. Ви можете це спробувати, якщо така ваша мета. В процесі ви, можливо, забудете, хто ви насправді, але не хвилюйтесь, критики вигадають вам ім’я.

У сценарії ви створюєте цілий світ, і все, що в ньому є, кожен персонаж, кожна кімната, кожна точка перетину, кожен момент – втілення цього світу.

Погляньте на свою історію крізь такий фільтр і переконайтесь, що всі деталі між собою узгоджені. Так само як у живописі, кожен елемент – це частина цілої композиції. У реальному світі все теж існує у взаємодії. Так само має бути і у вашій творчості.
Я зробив собі помітку, щоб розповісти про одну річ, яку я ненавиджу. Це особисте. «Не вставляйте жартівливих ремарок для тих, хто буде читати ваш текст». Розумієте, про що я? Багато хто так робить. А ви не робіть. Ваша робота – створити атмосферу і певний настрій. Ви пишите історію, і ваша задача – допомогти тій великій групі людей, яких ви зберете разом, зрозуміти тон і дух і відчуття цього кіно. Тоді вони зберуться разом і зроблять його. Ось на що ви мусите витрачати свій час, а не на жартики. Не кокетуйте з людьми.
Я розкажу вам коротку історію. Не знаю, навіщо, але вона цікава, до того мені здається – ще доволі кінематографічна. Якось я бігав по своєму району, і одного дня мені назустріч біг чоловік. Такий великий, у футболці, з пов’язкою на голові. Біг йому давався важко, він пихтів і відсапувався. Я спускався з невисокого схилу, а він якраз на нього піднімався.
І пробігаючи мимо, він сказав мені «Що ж, найгірше позаду». Мені видався цей жарт дуже смішним. Я подумав, що він кльовий чувак, такий товариський, дотептний, і ми можемо тепер стати друзями.
Кілька тижнів потому я знову його побачив. Ще здаля я його побачив, що він біжить мені назустріч, і подумав: «О, це той кльовий чувак». А коли він наблизився, то сказав: «Найгірше позаду». І я собі подумав: «А, зрозуміло. Це його гумористичний репертуар. Я для нього не особливий, він, мабуть, усім цей жарт розповідає. Може, він мене і не пам’ятає, він вже у віці…. ну й нехай». Я засміявся. Але цього разу сміх був трохи натягнутий, бо я був розчарований.
Апотім я знов проходив попри нього, і він знову сказав те ж саме. І цього разу він спускався зі схилу, тож фраза узагалі втратила сену. І я став перейматися, мені було соромно за нього, я думав, може, з ним щось не так. Згодом це траплялось ще сім чи вісім разів. І тоді я почав його уникати. Якщо він біг мені назустріч, я переходив дорогу, а якщо перейти не можна було, то робив вигляд, що дуже зосереджений на собі. Але це його не зупиняло, і він знову говорив свою фразу, навіть якщо я на нього не дивився.
Мені подобається, як в цій історії все змінюється, хоча зовні лишається таким самим. Зміни відбулись в моїй голові, тобто з часом змінилось ставлення мого персонажа. Ця історія може бути представлена лише в такій формі. Її не можна, наприклад, намалювати.

Коли ви знімаєте кіно, коли пишете сценарій, ви повинні розуміти, чому ви обираєте саме цю форму.

І якщо це не конче мусить бути кіно, то й не треба за неї братись.
Важливо, щоб ваша робота, ваша історія, відповідала тому медіуму, який ви обрали. Вам знадобляться саме специфічні особливості цих методів. І якщо ви хочете зняти кіно, то знайдіть у своїй історії те, що може бути виражене лише кіноматографічними методами.
http://guru.bafta.org