…Ранок йшов селом поволі та нечутно

 

–Доброго вечора вам у хату,бабо!

–О! Доброго здоров’я, моя внученько!

Баба Єва стояла на ґанку та вимішувала в «поминіцах» свиням їсти. Лише на мить зупинилася, повернула голову в мій бік для привітання й продовжила. Однією рукою обіперлась об край відра, другою– ретельно переминала варену бульбу. Одночасно ліктем відганяла настирливу курку, яка так і норовила влізти  у посудину.

–Гето ж бач, ши́ненькохудубци даю. Вже не тая баба, геть не тая… Не вспеваю, моє ді́тятко,зовсю́м не вспеваю…

–Ну, чому ж не встигаєте? Он на селі кажуть, грибів сьогодні назбирали цілу коробку, а зранку мама вас на полі бачила, ще й потім…

–Якириби´!?

 Баба, ніби зігнута лозина, в секунді виструнчилася та ляснула з пересердя брудними руками об поли спідниці.

–Яку коробку? Хто в тую коробку залєда́в?

–Кажуть з горою, аж фартухом обв’язана. 

Було видно, що бабуню аж розпирає від бажання похвалитися нинішнім набутком, але улюблену роль старенької і хворої, бідної і нещасної, якій тихо заздрить півсела, а інша половина оббріхує, та разом з тим нікому не потрібної, навіть дітям і внукам, бабці,вона повинна ще трохи пограти, тож продовжувала опиратися. 

–З горе́ю…Бачилі вони… А шо ж курей своїх на моюм городі не бачат? Вже в коліна в буракахямиповигребалі! Вурки´*злуми́лі*зовсю́м... Хоть вони в ге́тумро́ци й ву́рки* булі, алє ж…

– Ба, то я піду гляну на гриби.

–Пожді, я за́ренькосвіням дам і пу́йдем. 

–Давайте допоможу.

–Нє, ти у всьому чистому–шизаліписа, будь тут.

Вечір ніжноздмухував із плечей денне тепло. Я стояла посеред двору та спостерігала через вікно літньої кухні, як у печі гарцює вогонь. За годину від його шалу вона стане білою і до самого ранку берегтиме гаряче дихання свавільця у кривицьких цеглинах.

–Гето мусіть Міцьо з Яковом розказалі, – баба вже чимчикувала назад, обходячи купини густого споришу, і вголос розмірковувала, хто розніс новину, що нарешті «викинулісариби». –Вони стоялікелєколодезя, як я на ровери з лісу їхала. Вже за́втрекисобиполєтят.

Похапцем помила в балії руки, находу витерла краєм фартуха й першою ступила в завше темні сіни. За мить туди впав стовп світла з прочинених дверей,і запахло підгорілою картоплею з чугунів, свіжою сироваткою та сіном. Ним були встелені тонкі листи заліза з загнутими краями – бляхи, на яких сушили гриби.

– Ого! – вирвалося у мене, коли зайшла до кімнати. Весь простір біля печі займали оті бляхи з нанизаними на «ме́тки» грибами. – Скільки?

– Двісті девеностоштири, друбози´* не щитала.

– А де стільки назбирали? Позавчора мама з татом в Грабні́к ходили, по Защоку́вщині пройшлися – пару лисичок і сироїжок знайшли, білих грибів жодного.Сусід казав, щодо Колі́йки їздив і аж на Борсуках був і нічого путнього не бачив.

–Келє Колійки пошті завше риби рослі. Якось то, я шипу́ддівком була, впросіласа до баби Ганни і Марини Сромпелішиної в кумпанію. Пришлі ми туди, рибув мало даши й червиви. Марина знайде, розломит і викидає, бо пото́чани. А баба Ганна юй і каже, шо ти так на свою семню не назбираєш. Не розло́май, песокоботрида й так ци́лєньки посушиш– хто там буде бачить, є  черви чи нема. То було літом, Марина беремена була.  А в м’ясоїдвроділаі  Ганну за бабу взяла. Хрестіни, всі за столом седят, по сто грам п’ют, закусьвают. Тут од печи Марина йде і миску рибувтушаних несе, ставит перед Ганною, каже: «Їжте, бабко,ци́лєньки, оно ж не розломайте!». Да як зарегочутобидьві!

Баба, оповідаючи минуле, творить завтрашній смачний ранок – порається з сиром. Знімає з дверець піддувала підвішений клуночок, на якому гойдається остання крапля сироватки, кладе на стільчик, накриває чистенькою дощечкою і зверху навалює коричневий, колись для мене малої абсолютно непідйомний камінь. Будуть «налісніки».

–Ага, весело… Ба, то де вони зараз ростуть? На Казіми́рисі? Чи може в Ю́шковцах?

–А в Юшковцахколісь бабуся наша, шо під лісом жила, ти ши ж її застала, вовкувстрила. Пошла туди по опеньки. Ходіт, збирає, а тут з-за куща вибегає собака, здорови таки. Вона ж соби думає, шо то Васіль зо своїм вовчуром. Як тут шиодінвискакає, і до її доходіт – вовки! Каже – злєкаласа, з місця не зойду. Шо робіть? Наставила на їх пальца, мо’подумают, шопісталєт, і так тіхенько: «Пууух…»

Баба не просто розповідає, а лівою рукою підтримує праву, вказівний палець якої націлений на сіроманців, і з примруженим оком видихає оте «Пууух».

– Ви за бабусю розповідаєте, а самі вовків як доганяли. Де то було? На Литовці чи Кривицькому шляху? 

–Ох нє! На Терта́цкуй лінії, зразу за Дубамі.

–Так близько від села?

–Напра́вду! Дальбу´присяльбу́я не мутю́!*Не помню чого, алє тоді в ліспошла не селом, а через город, понад канавою і так прамо в Одри́нки. Шитемно було.ПролєтілаҐанзільо́вунівку, хотіла на Засті́ннєйті, алє повернула  і так напрамик скоренько вишла в Дуби. А туман таки! Бачу,впереді хтось стоїт і мешечкабілєнькогодержит, да й не сам – двоє. Одінбульший, другий менший. Я соби думаю, шохто ж гетопервим за мене сюди залєтів? Чи мо’хто заблудів? Мусіть якисьЛі́твичанє чи Криви́чанєпоблуділі, ночовалітутеки.  Зареїх розпитаю і дорогу покажу. Махаю їм,  мол –стуйте. Добегаю– матьонко Божа! Вовки! Той,  шо видався бульшим, седіт на задніх лапах, а другий стоїт, і на шиї в його овечкалєжит. Чую, в корчах збоку шосьшелєстіт, глядь – третій. Ноги похололі. «Ну всьо! –кажу соби, – от і смертонька моя пришла». Стою на їх дівлюса, а вони – на мене. Потом так помалєсенькуповернуласа спиною – хоть бачить не буду, як накинуца на мене – і пошла. Одошла трохи – березінакелє дороги лєжит. Я соби її на плєчевиваліла, хай думают, шо то ружжо…

– Ага, а потім ви ще повну коробку грибів назбирали і вас кум Микола додому привіз, це вже я пам’ятаю.

– Так мені Боженько в той день помуг, шо я на Казімирисі їх за час наризала.

–А сьогодні де назбирали? В Бамбу́льовці?

–А ти помніш, як тебе малєньку батько туди носів, і виґараху́в*цилека́чало*знашлі?

–Пам’ятаю. Чи на Вовковні́?

– Де Вовковня́ тепер, детінонько, колісь був панский ліс, і мужикам там не позволялі риби  збирать. Лєсніки кого ловилі – штрафовалі. Вже як булапора, пани з панямиприїжджалі з Дубровици і то для їх таке розвлєчєніє було. Наши туди правдами й неправдамизабегалі. Рибув там вельми багацько росло. Розказвалі, ФедьохаПридюкова й собиподаласа. Тулькозашла, бачит – лєснікіде. Вона раз – споніцу на спину і сіла в ягоднік. «Цо пані робит?!». А Федька: «Ґжи́би малює!»

– Ну ба!То де ж ті ґжи́би зараз ростуть?!

– А шо, я не сказала? О, моя дорогесєнька, келє тої пересічки, де поза́літюс*МакатайБаданісюв дрова заготовляв. А хочеш, ходімзавтре зо мною, туко я йду повп’ятого.

Я ступала додому переможною ходою. Мама запевняла мене, що бабуся нізащо не скаже, принаймні днів три, де найдружніше «викинуліса» гриби. А я ж все-таки допиталася! Та чим ближче підходила до хати,тим ясніше розуміла, що бабуся, щоб і  мене не образити, і першості в грибних перегонах не втратити, зуміла чесно відповісти на питання, не вказавши місця: пересічок в лісі сотні, вирубаних ділянок десятки, МакатайБаданісюв, правда, один. От тільки чи пам’ятає він, де саме в позаминулому році дрова заготовляв. Та й хто його питати піде.

Ось така вона – грибна дипломатія.

…

…Ранок йшов селом поволі та нечутно. Щулився часом, коли тремку тишу розколювало голосне півняче вітання або металевий дзвін порожнього відра, яке вислизнуло з рук і гримнулося об мурований ґанок. Зазирав у теплі корівники, ласував білим шумовинням над молоком у дійницях і йшов далі. Його туманний подих кублився вулицями, гойдався на павутинні, цілував у садках сонні пуп’янки квітів, дошіптуючи їм останні сни. 

Мій останній сон, наляканий маминим «Вставай! Бігом! Заспали! Баба чекає!», дременув так швидко, що навіть позіхунчиків не залишив. За кілька хвилин я одягнулася, почепила коробку за плечі та погнала на Кундваре. Поспішала дуже. Бабуся сказала бути пів на п’яту у неї, а зараз п’ять. Он вона вже вдруге вибігає на шлях, виглядаючи мене. Махаю їй. І от ми разом підтюпцем прямуємо до лісу.

–  Ба, чому так біжимо? Ще ж зовсім рано та темно,хоть в око стрель! – кажу, аби перервати мовчанку та виправдати запізнення.

–Яке рано!? Яке темно!? – скипіла бабуся. – Он Ніна Ґараха́йчина, послідня сплюха в селі, і тая корову вже видоїла! Слєдущий раз захочеш зо мной по риби́йті – в мене будеш ночовать. Твоя маті з братами наввипередки з Міцьовими вже в штиричаса з хат вилєталі, шобпервими в лісі буть. Забегалі на Защоку́вщину і там ждалі пуд дубамі, поки розвидніє.

Судячи з інтонації, яка йшла на спад, градус кипіння в бабиній душі знижувався, і я вирішила остаточно врівноважити її настрій питанням про минуле. Цю тему вона дуже любила.

– От ви всіх своїх дітей навчили збирати гриби. А вас хто? 

– Ніхто мене, внученько, за руку в ліс не вьюв і не казав, шойдіподівіса пуд тим корчиком,  мо’ там рибо́к росте, знаючи точно, шовун там є.Нє. Сама впросьвалася з дядіноюйті. А тоді, дітя, такевремнєбуло, шо й риба́буліжадни́. Ото йдемолісом, а вона мене то до тих дубкувпосилає, то до тої канавки, а сама  – в другу сторону. Зи́демоса – в їїкоробцидесеть, а в моюй – два. Я мала не дурна була да ши й пам’яту́ща. То в слєдующий раз, поки вона зайде на своїрибо́вища*, я вже там пролєтю. Хай і не всівизбираю, але  коробочку приносіла дохатиповну. Потом сама стала ходіть, а вже в тринадцать літ пошла на роботу – ліссадіть.

– Ви, мабуть, всіпересічки, всі дороги знаєте?

– Всі не всі, алєблудю́ри́дко. Якось то, –бабуся перервала розповідь і зупинилася. –Нагніса, дітя, тобилєхчий і полапай келе того пенька – там вчо́реки два малєсєньки рибки нашла, мо’ ще якивирос.

Я стала на коліна й обома руками почалапритискувативологевід туману, ще не злежанедубовелистя. Щось є! А, жолудь.

¬– Нема.

– Не можебуть!

По тону голосу стало зрозуміло, що той гриб там муситьрости. Я зновувкляклабіля пенька і – о диво! – у мене в руцітовстопузе чудо ззовсімбілою головою-капелюшком, яку ще не встиглипомалювати в коричневесонячніпромені.

– То я тоби не доказала, – повела мовудалі бабуся. – Якосьполєтіла я геть до болота. Ходіла, збиралада йбачу, шо зашла в якисьзовсю́мнезнакомиліс. Подьвіласа де сонце, а то було ши рано, взяла його по праву руку і пошла в сторону села. Йду, йду – глядь, оп’ять я тому місці, де була повчаса назад. От думаю, халєра б твоюй матери, гето ж мене вже нечистий водіт. Стала, зняла чоботи, обула їх на́метусь* і скорим шагом додому. Е-єй, роззяво! – баба різко зупинилася. – Подівіса, якого риба пропустіла, кунь спотикнеца– ногу поламає!

Я обернулася, прослідкувала за поглядом головного грибника нашої сім’ї. Ну так, грибок, але не аж такий, щобкінь ногу поламав, сантиментівп’ять.

–  Кажу ж, темноще, – стала захищатися. – І взагалі, як ви не боїтесясамі в лісіти, та щепісля того, як вовківзустріли?

– Не звіра треба боятіса, а людіни. Гето ж влі́тюс*чипоза́літюс*розказвалі, шоманяк в лісізав’ювса. Отаквискочит з-за корча, зні́же тебе ножами, сам од того вдавольствіє получит, а ти Богу душу одай! То я тоби скажу – пов села бабей пуд хата́міседілі. Алє я ходіла, хоть серце й тьопалоса, як де суха ломачина з дерева падала.

– І хтоіз нас роззява,– я кинулася на бабинбік дороги і витягнула з ямичималого боровика. Бабуся засміялася:

– І не темно, пра?

Насправді в лісібулосіро. Ми якраз проходили Гори́ци. Я пригадала легенду про перший сільськийцвинтар.

– Ба, а то правда, що тут колись кладовищебуло?

– Розказваюттаке. А чибулі тут мо́ялки, чинє – хто ж йогознає. Гето єслі б приїхалівучо́ни, да зробилірозкопки, да якисьбикостінашлі – ото вжеточнедоказатєльство. А так… Алємісцєгарне: на гори́, песочок, сосонкирувну́сєньки, соненькопрогреває,вітьорпродуває. І бач, воно з теїстрони од села, де сонцесядає. Де день хаваєца, тамеки і людінухавалі. Розумнитиїколісьнілюдібулі…

Бабуся замовкла, занурившись уякісь свої, лише їй відомі думки. У мене ж в голові крутився найцікавіший і найдраматичніший момент тієї легенди –історія останнього поховання. Ніби померла в селі молода та дужегарнадівчина, єдина дочка заможнихбатьків. Ще йнапередоднівесілля. Повідали, що лежала новопреставлена втруні у весільномувбранні якжива.Невтішнібатько та мати, згорьований наречений усюсвоюлюбов та шанувклали в пишний похорон. Від малого до старого проводжали в останню дорогу. Після поминального обідурозійшлися, щобнаступного дня зустрітисязнову та занести «сніданнє» на могилу. Коли ранкомвсізібралися, то зауважили, що нема коханогохлопцяпокійної. Вирішили, щовінвжепішов і рушили собі. Те, щопобачили на кладовищі, заставило заціпенітинавітьбувалихвідчайдухів. Могила буларозрита. Покійницясиділабіля сосни, притулившись до стовбуращокою, і нібиусміхалася. Білятої сосни, яку під час поховального обряду підпиравлобом, ховаючисльози, її наречений. Його, до слова, на кладовищі не застали, як і не знайшлизгодом у селі. Коли найсміливіші з гурту наблизилися до ями, то вирізнили на сирому піскусередвчорашніхслідіввеличезнівідбиткиведмежих лап. Про те, щовідбулося тут вночі, де подівсяхлопець – достеменноніхто не знає, але стверджуть, що то булоостаннєпоховання на цьомумісці.

Зподорожі у давнину мене повернула бабуся.

– Сюди, сюдизвертай. Пуйдемо Кривицким шляхом на Казімириху. 

Не встигла я й двохкроківспупити, зійшовши з Тертацької лінії, як послизнулася на вогкій доріжці. А далі, як у сповільненій зйомці. Нога поковзом посунулася назад, тож мене кинуло вперед. Мимоволі простягаю перед собою руки й лечу. Дивуюся, з якою неймовірною швидкістю до мене наближається земля. «Ніс!» – пропікає застережлива думка. В останні долі секунди  все-таки встигаю повернути голову і відтрафаречую на глинистій поверхні щоку та вухо. Хрясь! Це коробка з грибами з-за спини, описавши півколо, гепнулася попереду. Довкола неї розсипалося все, що знайла дорогою. На дивний шум позаду озирнулася бабуся. Я бачила, як подив на її обличчі стає усмішкою, і за мить вона заходиться щирим, нестримним сміхом. Я теж гигочу, і ми разом починаємо збирати мої нещасні трофеї.

– Це ж я-а-а-кий кінець буде м-м-мого походу, якщо т-т-такий початок, - видушую з себе, затинаючисьвідреготу.

…На узліссі, біля Боковцових, трохи стомлені але й задоволені ми зупинилися поправити  в’язані в рядюжки коробки з грибами. Цю нехитру науку мені так і не вдалося опанувати, тож поки бабуся поралася з нашими клумахами, я пробіглася доріжкою,понад якою ще зовсім малою збирала гриби. Коли повернулася назад – все було готове. 

«Таки втомилася: три хвилини без коробки – і ось вона наче тяжча в половину», – думала, чим чикуючи додому. 

– Як успіхи? Знайшлатрохи? Де збирали? – мама кинулася з двору назустріч, щобдопомогтизняти ношу з плечей.

– Спочатку йшли Білою дорогою, ну, Тертацькою лінією, потім по Кривицькому шляху і на Казімириху вийшли. А де потім ходили – Господь йогознає!Це б визорієнтувалися, а я… Але наскидала непогано, десь дві третіх коробки,– відповідаю, виборсуючи її з рядна.

– Так вона ж майжеповна!Якідвітретіх?! Ох, дочечко, математика – то не твоє. А бабина наука, бачиш, в лісі не лишилася, он як гарнотиназбирала. 

Я стояла та усміхалася. Тепер зрозуміло, чому коробка раптом поважчала: бабуся, ладнаючи клунки, переклала трохи своїх грибів мені, але про цю аферу дипломатично промовчала, бо знала, що на те не пристану. Ох і бабусю маю! Найкращу!

Вурки´ – огірки

Злуми́лі – знищили

Ву́рки – гіркі

Друбоза´ – дрібнота

Напра́вду! Дальбу´присяльбу́  я не мутю́ – Справді! Присягаю, що не обманюю

Ґарахи́ – місцева назва виду грибів

Ка́чало – велика кількість грибів на одному місці

Поза́літюс – позаминулого року

Рибо́вище– грибні місця

На́метусь – у значені навпаки

Влі́тюс – минулого року

Поза́літюс – позаминулого року

фото акварелі  Ніта Енгл (США)

текст Оленка Лотоцька