Великі Українці - Леся Українка

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,

в душі цвітуть якісь квітки урочі,

в душі квітки і зорі золотії,

а на устах слова, але не тії,

усе не ті, що мріються мені,

коли вночі лежу я у півсні.

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

та цілий світ живе у кожнім слові,

і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

та вголос слів тих вимовить не вмію… 

Якби мені достати струн живих,

якби той хист мені, щоб грать на них,

потужну пісню я б на струнах грала,

нехай би скарби всі вона зібрала,

ті скарби, що лежать в душі на дні,

ті скарби, що й для мене таємні,

та мріється, що так вони коштовні,

як ті слова, що вголос невимовні. 

Якби я всіми барвами владала,

то я б на барву барву накладала

і малювала б щирим самоцвітом,

отак, як сонечко пречисте літом,

домовили б проречистії руки,

чого домовить не здолали гуки,

І знав би ти, що є в душі моїй…

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…

І те, що в ній цвіте весною таємною,

либонь, умре, загине враз зо мною.

1904, Тифліс