Щедрик

 Колись давно я буквально шокувала одного американця новиною про те, що їхня різдвяна Carol of the Bells – то насправді наш «Щедрик», старовинна українська обрядова пісня в обробці геніального Миколи Леонтовича. Більш того - англійський текст до цієї щедрівки теж написав українець.

О, май гад, дивувався заокеанський знайомий, бат хау вона опинилася ін Юнайтед Стейтс? Тю, кажу, чувак, а як піца і Хелловін у вас опинилися? Так італійці та ірландці завезли, сміявся американець. То й тут така сама схема була, «Щедрика» в Америку українці привезли.

В тому не було геть нічого дивного, що середньостатистичний американець поняття не мав, що таке хорова капела Олександра Кошиця та хто такий композитор Микола Леонтович. На той час (ох, ризикну припустити, що й зараз) середньостатистичний українець теж мало що знав про цих легендарних людей, якщо взагалі щось знав.

А між іншим це така грандіозна історія, яка варта оскароносного фільма. Взагалі це просто злочин перед мистецтвом, що вона до цих пір не екранізована.

Завершилася Перша світова війна, в якій згоріли старі імперії і тепер в Європі по-новому встановлюють кордони держав. Керівник (Симон Петлюра) молодої української держави (УНР) вирішує познайомити західний світ з українською культурою і переконати його підтримати незалежність України. До цієї славетної місії підключають найталановитішого диригента сучасності Олександра Кошиця, а вже той збирає в одну хорову капелу найкращі голоси. Тільки-но хор встигає підготувати репертуар, як на Київ посунули російські війська.

Кошиць і його хористи попри все вирішують вибратися із буремної столиці на захід і з страшними пригодами, за два тижні, голодні, хворі та обдерті, в неповному складі, таки добираються до Кам’янця-Подільського. Звідти – у Станіслав, а вже потім – у стару Європу, де зі старту змушені пояснювати недовірливим європейцям, що вони ніякі не росіяни, не більшовики, а пристойні українці, яких потягало важке життя та сусідство з росією.

Тільки впертий український характер міг витримати всю цю жесть і продовжити співати. Після перших же концертів хорова капела з України викликала фурор, європейська преса сипала компліментами, зали були забиті слухачами. «Щедрика» просили виконувати на біс. І це в той самий час, коли сама Україна була буквально залита кров’ю.

Після європейських гастролей хорова капела Кошиця перетинає Атлантику і опиняється в Америці. Там на них, звісно ж, очікував такий самий грандіозний успіх, а найбільше – «Щедрика», який настільки добре приживається в тамтешній атмосфері, що стає неофіційним гімном Різдва.

Але насправді «Щедрик» - це більше, ніж гімн Різдва. Це гімн самому Життю, його торжество, попри всю оточуючу темряву, кошмар та смерть. Пісня, яку, наче той прометеївський вогонь, пронесли крізь віки, щоб запалювати людські душі знову і знову. І під дію цієї магії потрапляє навіть затятий атеїст))

Погодьтеся, це дуже по-українськи)

P. S. На фото та сама легендарна капела, в центрі якої харизматичний вусань Олександр Кошиць.