Мої дні течуть
тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні
стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а
ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я
тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві
половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов
перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить
хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається
разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі
крила ворони. І від того — синіше небо; чорніші крила.
На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою
соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха
шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий,
що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі — киплять. Тихо
пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що
хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з
тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок.
Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога.
Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо.
Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б’є по руках, а стебло лізе
під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде?
Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті
хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені
добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря
йде через мене кудись у безвість.
Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита
крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни.
Стою і слухаю.
Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того
безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця,
бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе
блиск.
Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже
хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя — і вмить
усміхнулось направо, усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами
аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною
встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці,
ячмені — все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все
забирає в полон. Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла;
клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодючість.
Я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом’яних стріх. Воно
ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під
самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для
тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й
поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна
біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа
безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди
людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить
та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує
тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик
вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і
безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так
буде вічно... іn saecula saeculorum... іn saecula saeculorum ...
* * *
Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як
дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов
старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього
дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони,
заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі
стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну
баню.
Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і
цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з
ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: "Ку-ку!..
ку-ку!.." І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча
приятелько.
* * *
Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот — і дикий степовий свист.
Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може,
приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стрибає,
наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою
вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть.
Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає. Я йду за ними, і
мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м’яких,
вовнистих й звіряче сильних.
Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке
робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду
просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже!
Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі,
де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі
вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того
насіння? Може, вогні?
Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій,
п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих.
Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від
нього.
Я тебе люблю. Бо... слухай:
З тьми "невідомого" з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух
мій — в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує — всі
ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги —
хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо
добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім
навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти
відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую
тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з
очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу,
даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.
Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб
вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця
звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує
товариства людей?)
Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед
нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку
вогко підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна.
Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі.
Широко, гарно, спокійно.
Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів
язики і носять боками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки
дихаєм. Тихо.
Час зупинився чи лине? Може, пора?
Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно
додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна
рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж
втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар...
* * *
Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В
городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став
близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці.
Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно
спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на
сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у
лице.
Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і,
прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як
дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи
фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки.
Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він
мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він
полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять
вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на
білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею.
Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими
програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її,
велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її
наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.
* * *
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають
тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену
від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді
пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою
свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не
може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може,
зайшлось від плачу.
Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю.
Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно
сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у
пам’яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні,
зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.
Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б’ють дзьобами в золото сонця?
Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і
засівають нею поля?
Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка
вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча
вода пшениці.
«Intermezzo» Михайло Коцюбинський
