В краю вiчного промiння

В час гарячий полудневий
Виглядаю у вiконце:
Ясне небо, ясне море,
Яснi хмарки, ясне сонце.

Певно, се країна свiтла
Та злотистої блакитi,
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в свiтi!

Тиша в морi… педве-ледве
Колихає море хвилi;
Не колишуться од вiтру
На човнах вiтрила бiлi.

З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,
Стиха весла пiдiймає,
I здається, що з весельця
Щире золото спадає.

Як би я тепер хотiла
У мале човенце сiсти
I далеко на схiд сонця
Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схiд сонця,
А вiд сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.

Не страшнi для мене вiтри,
Нi пiдводнії камiння, —
Я про них би й не згадала
В краю вiчного промiння.

Леся Українка

Ти сієш у мою душу золотий засів

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо; чорніші крила.

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б’є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.

Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодючість. Я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом’яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так буде вічно... іn saecula saeculorum... іn saecula saeculorum ...

* * *

Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.

Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.

* * *

Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот — і дикий степовий свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає. Я йду за ними, і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м’яких, вовнистих й звіряче сильних.

Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п’ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п’янію від нього.

Я тебе люблю. Бо... слухай:

З тьми "невідомого" з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)

Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно.

Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять боками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки дихаєм. Тихо.

Час зупинився чи лине? Може, пора?

Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар...

* * *

Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице.

Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки.

Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

* * *

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.

Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.

Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б’ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.

«Intermezzo» Михайло Коцюбинський

Взаимная любовь и счастье

Взаимная любовь и счастье является гораздо более сложным переживанием, чем несчастье и безответная любовь.

Счастье может сопровождаться тревогой, страхом потери и другими сложными чувствами, в то время как горе — явная дорога в одну сторону. Пережить, испить, переосмыслить и выйти.
А счастье — более сложная жизненная задача. Или даже, скажем, философская категория. Быть здесь и сейчас, без возможности зацепиться за ожидания.

Поэтому тем, кто не способен пережить счастье, временно даётся несчастье. Для тренировки.

Аглая Датешидзе

Величие духа

Если удача любит смелых - то счастье любит свободных.

А вы достаточно смелы и свободны, чтобы быть счастливым?

Устремление к свободе

Устремление к свободе побуждает себя раскрыть и проявить, чтобы зазвучал голос души. На практике человек просто занимается тем, что любит, выражает свою уникальность, рискуя подвергнуться осуждению.

Устремление к безопасности побуждает себя закрыть и уберечь, чтобы душа не подвергалась риску быть раненой. Ее голос стихает до еле слышного, а личность замыкается, и перестает чувствовать, что в этой жизни любит — слишком уж это опасно — следовать зову сердца. На практике человек занимается, чем угодно — лишь бы не рисковать. Пытается быть незаметным «никем», сливается с окружением, чтобы возможному осуждению не подвергаться.

Только выражение личного потенциала позволяет свою жизнь любить. То есть прохождение через барьеры страха — это обязательный вызов на пути душевного роста и радостной жизни. Страдания сокращаются, когда личность преодолевает страхи и получает свой корм — свежие впечатления.

Игорь Саторин

"ценностям мы не можем научиться — ценности мы должны пережить" Виктор Франкл

Жизнь - это ресторан, если вы просите, чтобы вас накормили, - вам принесут дежурное блюдо. Если вы хотите получить то, что вы хотите, - нужно заказывать и быть ясным в своём заказе.

Нина Рубштейн

Голівудська структура сценарію

 

«Не існує єдиного сценарного шаблону, його просто не повинно існувати. Варіантів розвитку історій щонайменше стільки ж, скільки й людей, котрі їх пишуть»

Чарлі Кауфман

Жанна Озірна — сценаристка та авторка блогу All About Storytelling, учасниця Сценарної майстерні Одеського міжнародного кінофестивалю 2011. На одному з майстер-класів кіношколи Wiz-Art ми разом з нею дізнавалися, хто такі сценарні лікарі й сценарні гуру, що таке «вау-ефект» та чому існує криза історій.
Лекція «Голівудська структура сценарію: вивчити і забути» розпочалась із запитання: «Чому забути?» Відповідь проста — будь-де існує своя класика, шаблон і мірка, за котрою потрібно можна все вимірювати. Художнику варто спочатку вивчити класичний рисунок, щоб потім займатися, наприклад, авангардом — у нього має бути цей бекграунд за спиною. Теж саме зі сценарною майстерністю. Щоб створити щось нове, ти повинен знати, як працюють старі закони. Саме голлівудська структура сценарію є тою класикою в сценаристиці. За допомогою вже відомих механізмів створюються нові, які й називаються «авторським кіном».
Зараз існує криза історій, фільми повторюються, виходять сіквели, пріквели, четверті «Трансформери», п’яті «Бетмени». Частково це зумовлене тим, що велика аудиторія тих, хто ходить в кінотеатри — це підлітки.

Продюсерам треба відбити гроші, які вони вклали в масштабне кіно, відповідно, вони роблять ставку на такі історії, які би точно спрацьовували.

Ви точно знаєте, що на 10 хвилині станеться щось важливе, потім ще щось і ще щось. Плюс підлітки дуже люблять всякі спецефекти, літаючі штуки й тому подібне. А самій історії приділяється все менше уваги.

В Голлівуді індустрія сценарних аналітиків, або так званих скріпт лікарів, дуже розвинена. Є цілі агентства: їм присилаєш сценарій, вони його розбирають «по кісточках» і зрештою він виглядає як нова копійка.
Як ж створюється сценарій? Насправді не існує чітких правил. Сценарій — це перш за все бачення автора, складний і багатогранний процес. Лише написавши сценарій, не можна казати, що він завершений. Деколи автор потребує свіжого погляду та підказок, а його сценарій — корекції. Саме для цього існують сценарні «лікарі» та гуру.
Сценарний лікар — це трохи більше ніж просто редактор сценарію. Він знаходить больові точки сценарію, “провиси”, і працює з ними. Коригує, оновлює й навіть вирізає сцени. Пропонує інші шляхи розвитку сюжету. Слідкує, щоб історія рухалась логічним і шляхом, а герої були зрозумілими глядачеві. Сценарні гуру — прославлені на весь світ сценарні «лікарі», такі як Роберт Маккі, Лінда Сегер, Сід Філд.

Структура сценарію — це швидше відчуття ритму, а не готовий рецепт. Коли сценаристи сприймають цю структуру занадто буквально, виникають шаблонні фільми.

Голівудська структура сценарію будується на принципі американських гірок. У ній існує 5 основних поворотних точок:
1) Альтернатива – по суті, це знайомство з персонажем у його звичному середовищі. Ця поворотна точка існує для того, щоб створити щось незвичне у його звичайному світі.
2) Зміна планів – точка, яка визначає фінальну лінію фільму і його концепцію. На цьому етапі персонаж набуває нового досвіду та конкретизує свою мету.
3) Точка неповернення – має стосунок до часу. Зазвичай у цей момент персонаж повинен вкластися в якісь часові рамки. На екрані відбувається щось, після чого спалюються всі мости і герой уже не може відступити або зупинитися.
4) Велика невдача – у цій точці нам здається, що йому не вдалося досягнути своєї мети.
5) Кульмінація – протиборство антагоніста (ворог головного героя) і протагоніста (головний герой).

Помилка – це медаль за відвагу, яку ви проявили, йдучи на ризик. Якщо ви не ризикуєте помилитись, то ніколи не зробите нічого нового, ви будете приречені повторювати за собою або за кимось.
Чарлі Кауфман

 Рекомендована Жанною література для сценаристів-початківців:
1) Роберт Маккі, The Story
2) Лінда Сегер, Creating Unforgettable Characters, Making A Good Script Great
3) Сід Філд, Screenplay
 http://wiz-art.ua/festival