Пиши вірші так, ніби нещодавно був щасливим,
ніби ще пам’ятаєш, як це — любити від початку і до кінця,
ніби щойно забігав у холодну квітневу зливу,
пиши, витирай краплини з лиця.
Пиши, хай між словами шелестить висока трава,
хай між словами лягають стежки і лунко скриплять ліси,
хай з-за горизонту видніється музика хорова,
пиши, додавай в нотний стан голоси.
Пиши так, ніби у вас іще не було суперечок,
ніби ніхто нічого не винен, ніхто нікому не бреше.
Пиши так, ніби пишеш останнє речення
про те, що колись сказав їй уперше.
Записуй усе те приємне, що сталось у квітні,
втопися у списаних аркушах, розкиданих на столі.
Пам’яті треба папір — спогади з часом стають непомітні,
як розбита мошка на лобовому склі.
Пиши про молодість, ніщо інше не робило тебе дорослим,
ніщо інше не відкривало стільки болісних одкровень,
у квітневій зливі ти бігав радісний, але босий,
і дихання забивалось, не вистачало легень,
горло захворівало, з’являлись симптоми застуди.
Пиши вірші — цю життєво важливу дурницю,
пиши між нападами кашлю, в проміжках амплітуди,
нагадуй з останніх сил, де ви мріяли опинитися.
Пиши, не важливий сенс, якщо буде полегшення.
Пиши, бо віч-на-віч не скажеш настільки відверто.
Пиши, якщо не можеш говорити, мовчиш ошелешено.
Пиши, якщо горло роздерте.
Павло Коробчук
